Друк

Іван Чорний: «Ми просили дітей не панікувати, адже якщо виникає паніка – ворог досяг своєї мети»

.

З початком війни шкільні вчителі по всій країні взяли в руки зброю. Вони стали в стрій, щоб захищати рідну Батьківщину: хтось у військових частинах, хтось – у підрозділах територіальної оборони.

Вони навчені, морально підготовлені, фізично загартовані. Та є одна особливість: із перемогою їх з нетерпінням чекають не тільки рідні, а й сила-силенна учнів.

На честь Дня вчителя ми вирішили розповісти вам про чоловіка, з яким знайомі давно, адже державній службі він присвятив 12 років, а потім вирішив кардинально змінити своє життя і подався у викладачі.

Знайомтеся – Іван Чорний. Він працював у відділі державного реєстру виборців до 2020 року. У районній військовій адміністрації його згадують як людину-позитив, справжнього товариша, колегу та душу компанії. Навіть там, на сході України, він не втратив свого оптимізму та особливого почуття гумору.

Першу освіту за спеціальністю механіка Іван здобував 1996 року у Новоград-Волинському машинобудівному технікумі. У 2000 році його призвали на військову службу. Після короткого відпочинку вирішив продовжити службу за контрактом – два роки у Військовій службі правопорядку та рік у хімічному батальйоні. Після того вступив до Міжнародного економіко-гуманітарного університету, що у Рівному, на 3 курс історико-філологічного факультету і пройшов конкурс у районну державну адміністрацію.

«Історія мені подобалась ще зі школи, дуже цікаво досліджувати наше минуле. Я вважаю, що людина, яка не знає минулого, не може мати майбутнього. Перед роботою в адміністрації працював на нафтобазі, побачив оголошення про конкурс до державного реєстру виборців, спробував, і все вийшло», – пригадує Іван.

Після звільнення з адміністрації відбулася зустріч з керівництвом військового ліцею. Оскільки Іван у вільний час займається фото- та відеозйомкою, йому замовили створити рекламний ролик про новостворений ліцей. Коли Іван працював над замовленням, керівник ліцею запропонував йому посаду вчителя історії, адже саме тоді його шукали в педагогічний колектив.

«У мене все так виходить в житті, що я довго не роздумую. Якщо запропонували, значить, так правильно, і я погоджуюсь».

Після цього чоловік розпрощався з вільним часом, але поринув у цікавий світ вчителювання.

«Загалом у ліцеї було 3 класи, в одному – 25 хлопців, мені запропонували стати класним керівником для них, і я почав набувати нового досвіду.

З дітьми було дуже цікаво. Чогось вони навчились, чогось доводилося навчатися мені. 25 хлопців, з яких хтось хоче вчитися, хтось ні, і всіх треба зацікавити, знайти підхід. Я намагався спілкуватись з учнями на одному рівні, але водночас не втрачати авторитет. Давав поради, що точно знадобляться в житті, наводив приклади відповідальності, щоб вони допомагали одне одному, були дружними.

Коли я пішов працювати вчителем, у мене зник вільний час, адже я постійно готувався до уроків. Робив усе так, щоб учням було цікаво, намагався шукати пізнавальну інформацію, відео про історичні події. Оскільки я гарно володію фотошопом, з картинок робив презентації, підлаштовувався під смаки підлітків. Передивлявся історичні відео в ютубі, робив нарізки. Взагалі працювати вчителем надзвичайно сподобалось. По-перше, нудно не було ніколи, по – друге, діти – це ж наше все, приємно знати, що доклав руку до їх становлення як особистостей. Ну і, звичайно, найкраще у професії вчителя – 56 днів відпустки, – жартує Іван.

З хлопцями потоваришували. Але дуже швидко епідемія коронавірусу знову набрала обертів, тож ми перейшли на дистанційне навчання. Пристосовувалися до обставин як могли.

Наступного року я став класним керівником випускного класу. Ми продовжили навчання, готувались до ЗНО, але так вийшло, що 24 лютого розпочалася війна.

Того ж дня ми прийшли зранку у заклад і підбадьорювали ліцеїстів, розповідали, як правильно себе поводити, щоб вони не боялися і слухали вказівки дорослих. Казали, що Україна вистоїть, що ми переможемо.

Я тримав зв’язок зі своїм класом аж до випуску, цікавився, хвилювався, щоб всі встигали та гарно навчалися, давав поради, допомагав як міг. Намагався зробити так, щоб ми розійшлися без образ і всі були задоволені часом, який провели разом.

Мій клас вирізнявся дисципліною, згуртованістю. Ми брали участь у конкурсах в ліцеї, здобували перемогу. У закладі розвинений військово-патріотичний напрям, тож нас відвідувало багато гостей, проходили семінари, також приїздили військові і розповідали про своє життя. Також у нас розвинені гуртки спортивного, туристичного та музичного напрямів. Після уроків на свята відбувалися тематичні вечори, конкурси багато цікавого», – пригадує вчитель.

Викладачі ліцею розповідали про те, що може бути війна, однак вірити у це ніхто не хотів. Діти не лякались, а навпаки прагнули швидше стати військовими, щоб захищати свою країну, були дуже патріотично налаштовані.

Першого дня всіх учнів забрали додому батьки (специфіка військового ліцею в тому, що вихованці вчаться і живуть у навчальному закладі). Знову розпочалося дистанційне навчання, яке Іван продовжував навіть після того, як став до лав Збройних сил України. Повістку отримав 15 березня, а 16-го його вже зарахували до особового складу.

Чоловік поповнив ряди однієї з військових частин, постійно був на захисті рідного міста, допомагав ремонтувати техніку й укріплювати позиції захисту, займався бойовою підготовкою. Нині вже понад місяць Іван на сході боронить наші кордони.

«Я вдячний своїй родині за шалену підтримку та допомогу. Навіть зараз на відстані я відчуваю, що вона поряд. Після збройної агресії ми вирішили, що дружині та сину буде безпечніше за кордоном. Вони досі там перебувають, проте дуже сумують за Батьківщиною. Син навчається на програміста, вступив одразу на другий курс, бо мав гарні оцінки. Навчання дається легко, адже багато інформації він вже знав із нашої школи».

Насамкінець ми запитали, за чим Іван сумує найбільше зі шкільного життя.

«Не вистачає дитячого галасу, пустощів, навіть непослуху. Отих світлих очей і щирого спілкування, сміху дзвінкого й суперечок палких, адже діти безпосередні, і в них багато чого можна повчитися. Вкрай не вистачає отого бадьорого й протяжного «Дообриий дееень!».

 

 
joomlamodniyportal.ru